Справа про захист права власності (ТОВ "Анна-Д")

8 років судової боротьби для мене та 13 для мого Клієнта – ТОВ «Анна-Д».

 

 

Ще в далекому 2005 році, будучи власником будівлі магазину, зазначене Товариство втратило його в силу рейдерських дій та сфабрикованого виконавчого провадження через прилюдні торги. 3 роки довелось витратити, щоб визнати їх недійсними (справа № 40/183), ще 3 роки, щоб витребувати майно з чужого незаконного володіння (в тому числі довести перед Верховним Судом України вперше позицію про можливість витребування майна, якщо воно реалізовано під час виконання рішення суду з порушенням встановленого порядку, справа № 51/232). 

 

Потім 2 роки боротьби з БТІ (справа № 2а-17563/12/2670), а далі з новоствореним Укрдержреєстром (справа № 826/12757/13-а), які не бажали на підставі рішення про витребування майна поновлювати реєстрацію права власності за законним власником.

 

Знову звернення до реєстратора і о диво, на третій рік в кінці 2014-го реєстратор «нарешті» розгледів в реєстрі, що магазин перебуває під обтяженням, оскільки виявляється його незаконний володілець ще в 2007 році після придбання з прилюдних торгів отримав у АТ «Банк Форум» немалий кредит, передавши майно ТОВ «Анна-Д» в іпотеку. 


Ну що ж, далі позов про визнання недійсним цього договору іпотеки (справа № 753/5621/15-ц), оскільки на момент його укладення майно перебувало під арештом за ухвалою про забезпечення позову. Всі три інстанції відмовляють, застосовуючи невірну редакцію Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та посилаючись на те, що арешт за ухвалою суду не був внесений в Реєстр. 

І от ВСУ. Першу заяву я подав в середині 2016-го з посиланням на ряд ухвал ВССУ та постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16, в якій чітко визначено, що «той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо».

Далі ухвала судді Гуменюка В.І. про відмову у допуску без жодного обґрунтування (точніше воно було, з елементами перекручування фактів щодо того, яка ж саме позиція наведена в постанові № 6-605цс16).

 

В лютому 2017-го звертаюсь повторно з посиланням на ухвали ВССУ, де знову та ж позиція. Система розписує справу на суддю Гуменюка В.І. і він знову відмовляє у допуску, перекручуючи зміст доданих рішень.

 

Подаю 17.03.2017 заяву втретє з посиланням на постанову ВСУ від 18.01.2017 № 6-2552цс16 з тією ж позицією, а навздогін заяву про відвід Гуменюку В.І. (ВСУ не дає інформації про суддю, на якого попадає справа, а тому діяв на випередження). При цьому, вкотре в заяві наголошую про подібність правовідносин за предметом спорів: визнання недійсним правочину щодо розпорядження майном; підставами позовів: наявності на момент укладення оспорюваних правочинів ухвали про забезпечення позову шляхом накладення арешту; обставинами відносно того, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 

І от, нарешті чудо, дійсно чудо, так як річний строк від рішення, про перегляд якого подавалась заява на ВСУ, 30.03.2017 сплив, тобто це був останній шанс - ВСУ (суддя Л.І. Охрімчук) 31.03.2017 відкрив провадження у справі.

 

Далі довгоочікувана  перемога, постановою від 24.05.2017 ВСУ скасував усі незаконні рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

При цьому, було сформовано правову позицію: "Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо."

 

Але хоч це й перемога, проте диявол у деталях...

 

ВСУ вирішив самостійно не приймати нове рішення та направив мою справу на новий розгляд для того, щоб суди встановили, чи було відомо відповідачу (який незаконно передав майно мого Клієнта в іпотеку під час дії арешту) про встановлену судом заборону відчужувати спірну будівлю магазину та чи мав він право вільно розпоряджатись цим нерухомим майном...

 

І ось тут цікава ситуація. З одного боку ВСУ, формуючи вищевказану правову позицію, виходив з принципу обов’язковості судових рішень та мети забезпечення позову, а з іншого - ВСУ вказав на те, що для справи має значення, чи знав відповідач про встановлені обмеження...

 

За такою логікою ВСУ виходить, якщо відповідач не знав про арешт майна, то ним можна було вільно розпоряджатись??? А як же тоді принцип обов’язковості судових рішень?! Тим більше, що розгляд питання про забезпечення позову зазвичай здійснюється без виклику сторін, щоб відповідач не зміг розпорядитись майном. 

 

Під час нового розгляду справи суд першої інстанції нарешті задовольнив мій позов, визнав недійсним оспорюваний договір іпотеки, виключив з Державного реєстру іпотек його реєстрацію та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідний запис.

 

Київський апеляційний суд постановою від 06.12.2018 залишив рішення суду першої інстанції без змін.

 

ОСТАННІ НОВИНИ