ТИМЧАСОВЕ ОБМЕЖЕННЯ ВИЇЗДУ ЗА КОРДОН БОРЖНИКАМ. ОГЛЯД СУДОВОЇ ПРАКТИКИ
Тимчасове обмеження виїзду за кордон особам, щодо яких порушено виконавче провадження
Станом на сьогоднішній день непоодинокою є практика застосування до боржника заходів примусового виконання рішення у вигляді заборони виїзду за межі України до повного виконання рішення суду.
З цього приводу існує безліч чуток та міфів. Мовляв, друг мого непоганого товариша розповідав, що його сусіду заборонили виїзд за межі України. Проте, чи дійсно в Україні так просто можна обмежити особисті немайнові права особи? Пропоную дослідити це питання з практичної точки зору, опираючись на існуючу судову практику з цього питання.
Перш за все, слід наголосити, що свобода пересування є правом особи, яке гарантоване міжнародними та національними нормативно-правовими актами найвищої юридичної сили.
Так, статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Також ст.12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.
Відповідно до положень ст.33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Крім того, законодавство України також містить й інші норми, що регулюють правовідносини щодо свободи пересування.
За ст.313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Це право віднесено до особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи. Відповідно до ч.3 ст.269 ЦК особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюється Законом від 21 січня 1994 року №3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (далі - Закон №3857-XII).
Положеннями ст.6 цього Закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках:
- якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п.2);
- якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань (п.5); а якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п.8).
Таким чином, вбачається, що законом визначені підстави для обмеження права свободи пересування. Найбільш поширеною підставою для порушення питання про обмеження права на виїзд є ухилення від виконання зобов'язання, покладеного на особу судовим рішенням.
Відповідно до ст.124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державну виконавчу службу (далі - ДВС), яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені у Законі від 21 квітня 1999 року №606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон №606-XIV).
З набранням чинності з 9 березня 2011 року Закону від 4 листопада 2010 року №2677-VI "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)" закріплено право державного виконавця, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань покладених на нього рішенням, звертатись до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України.
У зв'язку із цим суди розглядають подання державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржників у виконавчому провадженні.
Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК) було доповнено ст.377-1, якою врегульовано вирішення судом питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
Згідно з ч.1 ст.377-1 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.
Частинами 3 і 4 ст.22 Закону від 22 вересня 2011 року №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон №3773-VI) передбачено, що виїзд та в'їзд з/та в Україну іноземця та особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України або тимчасово обмежується право виїзду з України.
Отже, вбачається, що питання про заборону виїзду за межі території України вирішується судом за поданням державного виконавця, який відкрив виконавче провадження щодо виконання рішення суду, яким особу зобов'язано вчинити дії (сплатити борг, виконати зобов'язання тощо) на користь кредитора.
При цьому, частина 2 ст.377-1 ЦПК передбачає, що що суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.
Опираючись на процесуальний досвід зазначу, що в багатьох випадках державні виконавці не з'являються до суду для розгляду порушеного ними питання.
Відповідно до ст.5 Закону №606-XIV встановлює, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Стаття 32 Закону №606-XIV закріплює заходи примусового виконання рішень. Згідно з положеннями цієї статті, заходами примусового виконання рішення є:
- звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб;
- звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
- вилучення в боржника і передача стягувача певних предметів, зазначених у рішенні;
- інші доходи, передбачені рішенням.
За таких обставин, порушення питання про обмеження особи в гарантованому Конституцією України праві виїзду за межі нашої держави повинно бути останнім етапом примусового виконання судового рішення, якщо державний виконавець застосував усі заходи примусу, які були передбачені в ст.32 Закону №606-XIV.
Проте, на практиці державні виконавці звертаються до суду з подібними поданнями і на початковій стадії примусового виконання рішення (майже одразу після відкриття виконавчого провадження, навіть не вчинивши будь-яких інших виконавчих дій).
Підстав для такої поведінки безліч:
- поганий настрій державного виконавця;
- набридливі стягувачі або їх представники, які постійно незадоволенні роботою виконавчої служби;
- для того щоб "надавити" на боржника не застосовуючи інші більш тривалі заходи впливу та щонайшвидше закрити виконавче провадження у зв'язку з його виконанням.
Отже, як вбачається з системного аналізу вищенаведених законодавчих норм, - за своєю природою санкція у вигляді обмеження права свободи пересування є крайньою мірою впливу на боржника, який умисно ухиляється від виконання судового рішення, і при цьому існує обгрунтована імовірність того, що такий боржник покине територію України у найближчий час.
На жаль, судова практика у питанні тимчасового обмеження виїзду боржника є дуже неоднозначною. У зв'язку з цим Верховний Суд України 01.02.2013 року видав листа "Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України".
Даний документ хоч і має рекомендаційно-інформативний характер та майже не має юридичної сили, але все одно його видання є значним кроком у правильному застосуванні норм цивільного законодавства.
Вказаний лист надає роз'яснення та рекомендації з приводу багатьох процесуально неврегульованих питань, зокрема, строки розгляду подання, порядок судового розгляду, суб'єктний склад та багато іншого. Дуже раджу особисто ознайомитись з текстом згаданого листа ВСУ.
Верховний Суд вказує на те, що під час розгляду питання про обмеження права виїзду за кордон обов'язково слід вистановити та визначити наявність факту ухилення боржника від виконання зобов'язань, що безпосередньо передбачено в Законі №3857-XII.
Ось яких нормативно-правових висновків дійшов суд:
За змістом п.18 ч.3 ст.11 Закону №606-XIV державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника-фізичної особи або керівника боржника-юридичної особи за межі України - до виконання зобов'язань за рішенням.
У судовій практиці постає питання про визначення поняття "ухилення" боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, оскільки в Законі №606-XIV його значення не розкрито.
Статтею 90 зазначеного Закону передбачена відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення вимог цього Закону.
Разом з тим чинне законодавство не містить визначення поняття "ухилення", практика Конституційного Суду України щодо його офіційного тлумачення відсутня.
У сучасній українській мові слово "ухилення" тлумачиться так: 1) відступати, відхилятися, вивертатися; 2) намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь; уникати; 3) навмисно не давати відповіді на запитання або говорити про щось інше.
Отже, з погляду значення словосполучення "ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)", вжите у п.5 ч.1 ст.6 Закону №3857-XII та у п.18 ч.3 ст.11 Закону №606-XIV, позначає з об'єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов'язків. У зв'язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
На думку Верховного Суду України, особа, яка має невиконані зобов'язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.
Відповідно до положення ч.2 ст.10 ЦПК наявність умислу та обставини, які є предметом посилання суб'єкта подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України як на підставу його вимог, підлягають доведенню. Зокрема, задоволення такого подання можливе лише за умови "доведення факту ухилення боржника від виконання зобов'язання".
Оскільки, відповідно до ч.2 ст.377-1 ЦПК, згадане подання розглядається судом негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб, за участю державного виконавця, то саме на останнього покладається тягар доказування. Тим паче, що особа, стосовно обмеження права якої внесено подання, фактично позбавлена можливості довести суду, що нею було вжито усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов'язань, а за ухилення від їх виконання. У зв'язку з цим з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин, суду належить з'ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.
Ухилення боржника від виконання своїх зобов'язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об'єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак воно може мати й принципово інше походження, суб'єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов'язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.
Критерій достатності вжитих боржником з метою належного виконання зобов'язання заходів визначається судом. У судовій практиці трапляються приклади мотивування судових рішень про обмеження права лише двома складовими: наявністю статусу боржника у виконавчому провадженні та непогашенням боргу в добровільному порядку, що зумовлюють "необхідність у тимчасовому обмеженні права на виїзд за межі України з метою забезпечення повного та своєчасного виконання виконавчих документів".
Саме невиконання боржником самостійно зобов'язань протягом строку, про що вказує державний виконавець в постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов'язків.
На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об'єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.
У зв'язку із цим про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов'язків у виконавчому провадженні може свідчити невиконання ним своїх обов'язків, передбачених ч.6 ст.12 Закону №606-XIV, зокрема, утримання від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; надання у строк, встановлений державним виконавцем, достовірних відомостей про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах; своєчасна явка за викликом державного виконавця; письмове повідомлення державному виконавцю про майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.
Підсумовуючи проведений аналіз необхідно також звернути увагу читача на "людський фактор", який слід враховувати під час розгляду справи за поданням державного виконавця про обмеження свободи пересування. У багатьох суддів є особисті погляди на правильність вирішення цього питання, а тому наведені вище доводи не завжди можуть захистити боржника від заборони виїзду з України.
Опубліковано: 11.09.2013 року
© Всі права на даний матеріал захищені
ІНШІ СТАТТІ ЦЬОГО РОЗДІЛУ:
ОПЛАТА "ЗГІДНО З ВИСТАВЛЕНИМ РАХУНКОМ": ЩО ТРЕБА ЗНАТИ.
АВТО НА ПОЛЬСЬКИХ (ЛИТОВСЬКИХ) НОМЕРАХ. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ТИМЧАСОВОГО ВВЕЗЕННЯ.