ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ ГОСПОДАРСЬКИМИ СУДАМИ СПОРІВ ПРО ВИЗНАННЯ ВИКОНАВЧИХ НАПИСІВ НОТАРІУСІВ ТАКИМИ, ЩО НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ВИКОНАННЮ
Стаття присвячена проблемним питанням, які виникають під час розгляду господарськими судами спорів про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню, пов’язаних, зокрема, з визначенням підвідомчості, предмету доказування, ознак безспірності вимог кредитора, належності та допустимості доказів, на підставі яких вирішується спір. Проаналізовано судову практику Вищого господарського суду України та погляди окремих науковців.
Автори статті: партнер АГ "Артіммер", адвокат Пономарьов М.М. та
студентка Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Косткіна Ю.О.
Первинна публікація: Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право» ч. 2 № 20 за 2012
Постановка проблеми.
Виконавчий напис нотаріуса є одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів учасників цивільних правовідносин. Його використання дає змогу у найкоротші строки та з мінімальними затратами задовольнити вимоги кредиторів щодо стягнення безспірної заборгованості, в тому числі шляхом звернення стягнення на майно, або повернути майно з чужого володіння. Разом з тим, велика кількість виконавчих написів нотаріусів в судовому порядку визнаються такими, що не підлягають виконанню. Це пов’язано, як з намаганням боржників захистити себе від спроби кредиторів задовольнити свої вимоги таким способом, так і з недосконалістю правового регулювання процедури вчинення виконавчих написів, під час якої кредиторами та нотаріусами допускаються помилки, що дають змогу в судовому порядку оспорювати відповідні дії. З огляду на це, виникає необхідність дослідження проблемних питань вчинення нотаріусами виконавчих написів та розгляду судами спорів зазначеної категорії. Дослідження проведено на основі практики господарських судів, як таких, що, на думку авторів, порушили найбільш значущі проблемні питання вирішення означених спорів.
Стан дослідження. Деякі аспекти правового регулювання нотаріальних дій, та зокрема виконавчого напису, розглядали у своїх працях С. Бородовський, С. Мальцева, Є. Мічурін, Ю. Нікітін, С. Пасічник, Л. Радзієвська, Л. Сміян, С. Фурса, Є. Фурса, П. Хоменко, К. Юдельсон, Л. Явич та ін. Однак, незважаючи на велику кількість наукових доробок у даній сфері, на сьогодні все ще не здійснено детального аналізу вчинення виконавчого напису з позицій дотримання, охорони та захисту прав боржника, а також особливостей вирішення в судовому порядку спорів щодо визнання таких написів такими, що не підлягають виконанню. Відтак, питання удосконалення правового механізму вчинення виконавчих написів, а також визначення одностайного підходу судів до вирішення відповідних судових спорів, як механізму забезпечення дотримання прав та законних інтересів боржника під час такої нотаріальної дії, має неабияку актуальність.
Виклад основного матеріалу. В юридичній літературі висловлюються різноманітні підходи до розуміння сутності виконавчих написів нотаріуса. На думку авторів підручника «Нотаріат в Україні» за редакцією В. В. Комарова, «виконавчий напис являє собою розпорядження нотаріуса про стягнення з боржника належної стягувачеві певної грошової суми або витребування майна» [1, с. 248]. Цікавою є також думка авторів коментаря до Цивільного кодексу України за редакцією Я. М. Шевченко, які, аналізуючи зміст ст. 18 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зазначають, що під виконавчим написом нотаріуса слід розуміти підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості [2, с. 36].
С. Я. Фурса, Є. І. Фурса пропонують розглядати поняття виконавчого напису під кутом зору змісту цього поняття, при цьому зазначаючи, що правовим змістом виконавчого напису є посвідчення факту невиконання умов договору однією зі сторін угоди, а процесуально-правовим — надання оригіналам документів, що встановлюють заборгованість, виконавчої сили [3, с. 224].
У юридичній літературі радянського періоду висловлювалася думка, що виконавчий напис – це форма вирішення спору між сторонами (боржником і кредитором). І хоча така позиція, на нашу думку, не узгоджується з сутністю виконавчого напису, який покликаний надати можливість кредитору реалізувати саме безспірні вимоги, все ж, враховуючи те, що невиконанням в добровільному порядку вимог кредитора боржник фактично засвідчує свою незгоду з ними, вказана позиція також заслуговує на увагу.
Із вищенаведеного випливає, що виконавчий напис – це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості між боржником і стягувачем та розпорядження про примусове стягнення з боржника цієї заборгованості, вчинене на документах, які підтверджують безспірні зобов’язання останнього.
Легальне визначення поняття «виконавчий напис нотаріуса» в чинному законодавстві відсутнє, проте низка законодавчих норм присвячена регулюванню даного питання.
Так, відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зокрема, відповідно до ст. 20 Закону України «Про заставу» передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. При цьому, слід враховувати, що правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна, врегульовано Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який з цих питань є спеціальним законом по відношенню до Закону України «Про заставу».
Статтею 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлено, що звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, або в один із позасудових способів. Такі способи визначені ст. 26 цього Закону, якою не передбачено можливості звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса. Вказана правова позиція сформована Верховним Судом України і наведена, зокрема, в постанові № 3-111гс11 від 17.10.2011 р. [4]
З вказаних підстав вчинені нотаріусами виконавчі написи по відношенню до рухомого майна, яке було передано в забезпечення певного зобов’язання, неодноразово визнавались судами такими, що не підлягають виконанню.
Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Слід відмітити, що за змістом приписів ст. 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації іпотекодержателем права на задоволення своїх вимог на підставі виконавчого напису нотаріуса повинна передувати у часі письмова вимога до боржника та майнового поручителя про усунення порушення. При цьому, вбачається, що боржнику надається право протягом 30-ти днів з моменту отримання такої вимоги добровільно виконати відповідні зобов’язання, і лише після спливу такого строку та у разі не виконання вимог іпотекодержателя останній набуває права застосовувати позасудові заходи щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі шляхом вчинення виконавчого напису. Вчинення виконавчого напису раніше, ніж через 30 днів з моменту, коли боржник отримав відповідну вимогу, порушує права останнього, визначені Законом, та може також бути підставою для його оскарження до суду.
Особливістю питання надіслання вказаної вимоги також є те, що виконавчий напис, який вчиняється на її підставі має відповідати змісту наведеного в ній порушення. Так, якщо у вимозі кредитора зазначена одна сума, проте як а у виконавчому написі визначена інша, хоча вони і базуються на єдиних розрахунках, – сума боргу не може вважатись безспірною, що є необхідною умовою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. Наведена правова позиція визначена в постанові Вищого господарського суду України від 29.10.2012 р. у справі № 09/05/5026/889/2011 [5].
Згідно із ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів. Крім цього, п. 4 ч. 1 ст. 10 цього Закону передбачено, що лізингодавець має право стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Таким чином, за змістом приписів вказаної норми Закону, відмова лізингодавця від договору лізингу також повинна передувати у часі реалізації лізингодавцем права вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, а відсутність доказів такої відмови у встановленому порядку може слугувати підставою для визнання відповідного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Порядок та умови вчинення виконавчого напису нотаріусом передбачені, зокрема, главою 14 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3426-ХІІ, Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» та Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».
Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна.
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріус вчиняє виконавчий напис за умови, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. При цьому слід враховувати, що у відносинах між підприємствами, організаціями та установами вчинення нотаріусом виконавчого напису може відбуватися лише в межах одного року з дня виникнення права безспірної вимоги, на відміну від відносин за участю фізичних осіб, де такий строк становить три роки.
Відповідно до правової позиції Вищого господарського суду України, наведеної в постанові від 04.12.2007 р. у справі № 2/323-07, стаття 88 Закону України «Про нотаріат» не передбачає зупинення, переривання чи поновлення строку, для пред'явлення вимоги, за якою видається виконавчий напис [6].
В пункті 36 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 18.03.2008 р. № 01-8/164 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році» наголошено на тому, що вчинення виконавчого напису поза межами встановленого строку є порушенням вимог названого Закону і підставою для визнання зазначеного напису недійсним.» [7].
Виконавчий напис вчиняється виключно за документально оформленими вимогами, які вичерпно викладені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.1999 р. № 1172, та тільки за наявності всіх умов, передбачених Законом України «Про нотаріат», Цивільним кодексом України та іншим законодавством. При цьому, безспірність вимог визначається не нотаріусом або стягувачем, а відповідно до зазначеного Переліку.
У той же час, варто відмітити недосконалість вказаного нормативно-правового акту, який, зокрема, щодо випадку звернення стягнення на предмет іпотеки, визначає в якості документів, які підтверджують безспірність вимог: «оригінал нотаріально посвідченої угоди та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника і встановлюють прострочення виконання зобов'язання», тобто фактично повторно наголошує на необхідності подання нотаріусу кредитором документів на підтвердження безспірності вимог, не визначаючи при цьому, які саме документи до таких можуть бути віднесені.
На практиці таке формулювання призвело до різних підходів до визначення документів, що підтверджують безспірність вимог кредитора, а відповідно й до неоднозначності судової практики в даній категорії справ, про що йтиметься нижче.
Правомірність виконавчого напису може бути оскаржено боржником лише у позовному порядку. Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, розглядається судом за позовом боржника до стягувача.
Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 24.10.2011 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб’єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам статті 1 ГПК. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК, статей 1 і 3 названого Закону нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору [8].
Відповідно до положень ч. 3 ст. 15 ГПК України справи у спорах про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню розглядаються за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.
Предметом доказування у спорах даної категорії є обставини, які свідчать про існування або відсутність спору між боржником та стягувачем щодо заборгованості та наявність або відсутність обставин, які свідчать про порушення нотаріусом при вчиненні виконавчого напису встановлених чинним законодавством правил вчинення нотаріальної дії.
У той же час, слід відзначити, що трапляються випадки, коли Вищий господарський суд України всупереч сформованій ним практиці розгляду спорів цієї категорії, звужує межі розгляду господарськими судами питання дотримання законності при вчиненні нотаріусами виконавчих написів.
Так, в постановах від 14.11.2012 р. у справі № 5021/378/12 та від 31.07.2012 р. у справі 26/360 Вищий господарський суд України відзначив, що господарські суди при розгляді позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, перевіряють лише належність банку, як кредитору, права звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення його вимог за кредитним договором, правильність вимог, зазначених у виконавчому написі, а також встановлюють наявність (відсутність) об'єктивних обставин, при яких виконавчий напис втратив чинність та не підлягає виконанню. При цьому, господарські суди не перевіряють правильність виконавчого напису з позиції законності дій приватного нотаріуса при його вчиненні та здійснюють оцінку його діям при вчиненні виконавчого напису, оскільки за змістом статей 1, 2, 18 ГПК України, статей 1 і 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а у відповідності до статті 50 названого Закону нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду [9; 10].
З вказаною позицією важко погодитись, оскільки вона фактично припускає можливість вчинення виконавчих написів з порушенням вимог чинного законодавства, яке регулює питання вчинення нотаріальних дій, без ефективного механізму захисту боржника від зловживань кредитора.
За наслідками аналізу судової практики можливо визначити, що підставами звернення боржників до суду з позовом про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у більшості випадків є: вчинення виконавчого напису нотаріуса з порушенням встановленого законодавством порядку, зокрема, щодо форми посвідчувального напису, не на підставі документів, що підтверджують безспірність вимог тощо; вчинення нотаріусами виконавчих написів на підставі угод, які в судовому порядку визнані недійсними; вчинення нотаріусами виконавчих написів за наявності між боржником та стягувачем спору стосовно заборгованості, а також за наявності спливу строку давності у відносинах між юридичними особами; вчинення нотаріусами виконавчих написів щодо повернення об’єкта лізингу у безспірному порядку за відсутності у договорі лізингу умови про повернення об’єкта лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса.
При цьому, основним питанням, яке виникає під час розгляду даної категорії спорів є питання щодо встановлення факту наявності безспірних вимог до боржника з боку кредитора.
Так, відповідно до Постанови КМУ від 29.06.1999 р. № 1172 для одержання виконавчого напису нотаріуса подаються оригінал нотаріально посвідченої угоди, документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Разом з тим як зазначалось вище, ані відповідною постановою, ані іншими нормативними актами не встановлено, які ж саме документи є такими, що підтверджують безспірність заборгованості боржника.
Як зазначено в постанові Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 29.10.2012 р. у справі № 09/05/5026/889/2011 безспірною заборгованістю є заборгованість боржника, яка стовідсотково підтверджує наявність у боржника перед кредитором заборгованості саме в такому розмірі, яка зазначається.
Крім того, в постанові ВГСУ від 11.12.2012 р. у справі № 15/5025/428/12 визначено, що безспірною заборгованістю є заборгованість боржника, з якою останній погоджується, що, відповідно, виключає можливість спору зі сторони боржника щодо її розміру, строку, за який вона нарахована, тощо, а відтак і документи, які підтверджують її безспірність, і на підставі яких нотаріусами здійснюються виконавчі написи, мають бути однозначними, беззаперечними, та такими, що містять вираз волі стосовно наявності певної заборгованості не тільки кредитора, а й самого боржника, або ж безумовно підтверджують наявність у боржника перед кредитором заборгованості саме в такому розмірі.
У свою чергу, в постановах ВГСУ від 13.11.2012 р. у справі № 5006/28/32пн/2012; від 03.10.2012 р. у справі № 5028/18/27/2012; від 19.09.2012 р. у справі № 20/5025/293/12; від 06.09.2012 р. у справі № 5015/138/12 (5015/3810/11); від 31.07.2012 р. у справі №5005/4385/2011; від 26.06.2012 р. у справі № 27/219; від 20.06.2012 р. у справі33/284; від 28.09.2011 р. у справі № 10/52пд, від 14.04.2010 р. у справі № 44/121а та інших була сформована правова позиція про те, що належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", зокрема, первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.
Водночас, нерідко Вищий господарський суд України відхиляється від вказаного підходу та звертає увагу на те, що нотаріус при вчиненні виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки лише перевіряє перелік документів та наявність документів відповідно до Переліку, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, а встановлення обов'язків учасників правовідносин не віднесено до обов'язку нотаріуса при вчиненні виконавчого напису, а отже, висновок щодо обов'язку нотаріуса встановити однозначність, беззаперечність документів наданих для вчинення виконавчого напису, які стовідсотково підтверджують наявність у боржника перед кредитором заборгованості не відповідають положенням законодавства та є необґрунтованим (постанова від 09.10.2012 р. у справі № 5015/1291/12) [21].
Отже, на даний час залишається невирішеним на рівні законодавства питання, які ж саме документи підтверджують безспірність заборгованості боржника.
Відсутність законодавчого визначення вказаного питання дає можливість створення різної судової практики вирішення спорів щодо визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню, а відповідно й зниженню ефективності вказаного способу захисту прав та законних інтересів.
ВИСНОВКИ:
Враховуючи особливості існуючого порядку вчинення виконавчих написів, який передбачає одностороннє звернення кредитора до нотаріуса та фактично виключає можливість боржника на такій стадії представити докази наявності спору між сторонами щодо заборгованості або її відсутності, пропонується, з метою захисту прав боржника, внести зміни до Закону України «Про нотаріат» та Наказу Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», доповнивши їх положеннями про те, що перед вчиненням виконавчого напису нотаріус обов’язково повинен направити боржнику вимогу про необхідність виконання зобов'язання перед кредитором у строк до 7-ми календарних днів від дати її отримання, і у разі наявності заперечень боржника протягом такого строку оцінити його аргументи на предмет наявності ознаки безспірності відносно вимог кредитора та за відсутності ознаки безспірності – відмовити в здійсненні виконавчого напису. При цьому, також з метою усунення правової невизначеності питання підтвердження безспірності вимог кредитора при вчиненні виконавчих написів, зокрема, в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, пропонується внести зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» та закріпити, що документами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", зокрема, первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Нотаріат в Україні : підруч. / за ред. В. В. Комарова. − К. : Юрінком Інтер, 2006. − 320 с.
2. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - Ч. 1. - 692 с.
3. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: А.С.К., 2001. — 690 с.
4. Постанова Верховного Суду України № 3-111гс11 від 17.10.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19130733
5. Постанова Вищого господарського суду України від 29.10.2012 р. у справі № 09/05/5026/889/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27202580
6. Постанова Вищого господарського суду України від 04.12.2007 р. у справі № 2/323-07 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1219375
7. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 18.03.2008 р. № 01-8/164 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v_164600-08
8. Постанова Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 24.10.2011 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-11
9. Постанова Вищого господарського суду України від 14.11.2012 р. у справі № 5021/378/12. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27478184
10. Постанова Вищого господарського суду України від 31.07.2012 р. у справі 26/360. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25562331
11. Постанова Вищого господарського суду України від 11.12.2012 р. у справі № 15/5025/428/12. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28073284
12. Постанова Вищого господарського суду України від 13.11.2012 р. у справі № 5006/28/32пн/2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27540390
13. Постанова Вищого господарського суду України від 03.10.2012 р. у справі № 5028/18/27/2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26368761
14. Постанова Вищого господарського суду України від 19.09.2012 р. у справі № 20/5025/293/12. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26076586
15. Постанова Вищого господарського суду України від 06.09.2012 р. у справі № 5015/138/12 (5015/3810/11). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25963700
16. Постанова Вищого господарського суду України від 31.07.2012 р. у справі № 5005/4385/2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25646075
17. Постанова Вищого господарського суду України від 26.06.2012 р. у справі № 27/219. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24967787
18. Постанова Вищого господарського суду України від 20.06.2012 р. у справі 33/284. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24822626
19. Постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2011 р. у справі № 10/52пд. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18533976
20. Постанова Вищого господарського суду України від 14.04.2010 р. у справі № 44/121а. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9208699
21. Постанова Вищого господарського суду України від 09.10.2012 р. у справі № 5015/1291/12. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26402349
Інші статті цього розділу:
МИР ТА СПОКІЙ КРЕДИТОРА У ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА, АБО ЩО НЕОБХІДНО ЗНАТИ ПРО МИРОВУ УГОДУ